Рік написання: 2025

В 2025-му році виповнюється 250 років з дня народження Прокоповича Петра Івановича - найвидатнішого українського пасічника всіх часів. В рамках року Прокоповича заплановані різні заходи - конференції, семінари в наукових закладах, очікується перевидання його творів у вигляді однієї книжки, проводяться розвідки і дослідження його життя і творчості. 15 років тому я входив до редколегії, яка підготувала до видання твори Прокоповича у вигляді тритомника. До складу редколегії входили: Зуй Віктор Дмитрович - викладач кафедри генетики Університету Шевченка, Корж Валерій Миколайович (Харків) - автор книжок по бджільництву, журналіст і пасічник, Мілов Сергій Миколайович - голова спілки пасічників Одеської області, історик, Соломка Василь Олексійович - громадський діяч, пасічник, редактор журналу "Бджолярський круг", Горніч Микола Лазаревич - пасічник і журналіст. Редколегія, по суті, підготувала до публікації статті Прокоповича, які збирав Зуй з різних джерел протягом 40 років. В процесі підготовки робіт Прокоповича до друку ми провели деяку дослідну роботу, відвідували Чернігівський історичний музей, де могли зберігатися деякі документи Прокоповича, Києво-могилянську академію, де, ймовірно, вчився Прокопович, були в м. Батурині, селах Пальчики і Митченки. Наша редколегія - це хороший приклад громадської роботи, яку ми виконали спільно, і яку не міг зробити жоден із учасників редколегії, працюючи самостійно.

Тепер мені хотілося би поділитися з читачами спогадами про ту роботу і деякими своїми думками про Прокоповича. При аналізі теми ми будемо керуватися логікою і тими скупими літературними джерелами, які у нас є.

Біографія Прокоповича.

В історії життя Прокоповича багато невивченого є загадковим, навіть містичним. Почнемо з його народження. Отже, офіційна біографія говорить нам, що Петро Прокопович народився 10 липня (29 червня - старим стилем) 1775 року в сімʼї священника в с. Митченки Київської губернії. Все населення тогочасної імперії поділялося на стани (сословия по рос.) - дворянство, духовенство, селяни, міщани, козаки і т. п. Оскільки Прокопович був дворянином по походженню, то він ніяк не міг народитися в сімʼї священника. Дворянином в імперії людина могла стати лише за походженням, або за особливі заслуги. Але дворянське звання надавалося дуже рідко представникам інших станів. Як розгадати цю суперечність? Як на мою думку, справедлива гіпотеза Мілова, що Прокопович тільки виховувався в сімʼї священника. Його біологічний батько мав високе аристократичне походження, і він був позашлюбним сином іншої особи дворянського роду, про яку ми не знаємо. Місто Батурин було засноване польським королем Баторієм (Батурин - Баторій), йому ж належали землі навколо міста, пізніше Батурин був столицею Гетьманської України, а серед власників землі поблизу Батурина був і гетьман Мазепа. Рід Прокоповичів належав до вищих прошарків аристократії, України, Речі Посполитої і імперії Романових-Готторпів. Так, ідеологом створення російської імперії був Феофан Прокопович, інший Прокопович був ректором московського університету в часи Петра Івановича. Тому ми не повинні дивуватися, якщо в процесі подальших досліджень походження Прокоповича-пасічника зʼясується, що він має відношення до королівського роду Баторія, або гетьмана Мазепи, або інших знатних родів. Адже зовсім не випадково помістя Прокоповича знаходилося на землях поблизу Батурина. Стати поміщиком він ніяк не міг, являючись сином священника.

Щодо навчання Прокоповича в Могилянці, ми не виявили його прізвища серед студентів. Є списки студентів Києво-могилянської академії за окремі роки до 1795 року, коли Прокопович, ймовірно, вчився там. Мені доводилося тримати в руках ці списки. Вони цікаві самі по собі, адже їм більше 200 років. У списках студенти не мали прізвищ, йшли тільки по іменах (Андрій, Антон, Богдан і т. д.), при кожному імені було село, звідки походить студент і імена їх батьків. Так ось - імені Прокоповича там не було. Але списки були тільки за окремі роки, списки були не для всіх станів (дітей дворян туди не вносили). Прокопович, ймовірно, все-таки був студентом Могилянки, є непрямі докази цього. Якщо правда, що він вчився там 8 років, то в Могилянку він потрапив в досить молодому віці - в 12 років.

Історія взаємовідносин Прокоповича з Витвицьким.

Те, що Прокопович після навчання в Могилянці служив в армії, лише підтверджує його ймовірне дворянське походження. В імператорську армію Прокопович потрапив досить молодою людиною, у віці 19 років, але ще раніше він був записаний як кадет у віці 10 років до Єлисаветградського кінного полку. Як установив Мілов, полк, де служив Прокопович, належав до еліти царського війська, формальним командиром полку була особа імператора, хоча безпосередньо полком командував полковник Боур. Так ось, згодом Прокопович був адʼютантом командира полку. Таким чином, Прокопович відразу попав у вищі сфери армійського командування імперії. В 1794 році полк брав участь у війні проти Польщі. Польща під проводом Костюшка воювала одразу проти трьох імперій - Австрії, Прусії і росії, врешті зазнала поразки і втратила незалежність. Полк Прокоповича брав участь у штурмі Варшави. Взяття Варшави супроводжувалося небаченою жорстокістю відносно мирного населення, коли загинуло до 20 тис. осіб, що вразило тогочасну Європу аж настільки, що Катерина Друга змушена була виправдовуватися.

Прокопович вийшов у відставку з армійської служби у 1798 році формально через хворобу і на особисте прохання. Чи була реальною причиною відставки його незгода з політикою росії відносно Польщі, ми не знаємо. 

Витвицький Микола, пасічник, який жив на Галичині і Волині на польських землях. Він брав участь у польському повстанні проти російської імперії у 1830 році. За участь у повстанні він був покараний засланням на територію росії. Таким чином, два наших найбільших пасічники воювали у різних арміях фактично по різні сторони барикад. Парадокс ситуації в тому, що Витвицький, являючись противником російської імперії, другу половину життя жив на її території, видав там свої основні твори, навіть вважався видатним російським вченим-пасічником, в той час як Прокопович, який служив в російській армії, захищав імперію, був неблагонадійним і свої твори так і не видав. Прокопович читав книги Витвицького, в деякій мірі ставився до них критично і не зовсім поділяв погляди Витвицького. Так само, Витвицький читав статті Прокоповича, але його критика Прокоповича була більш обережною.

Здається нелогічним, що Витвицький, являючись противником імперії, навіть її ворогом, зумів видати там свої твори і реалізував себе. Насправді, суперечності тут немає, російська імперія, являючись по своїй природі східною деспотією, для свого функціонування і розвитку широко використовувала інтелектуальні ресурси Європи і європейців, навіть якщо вони і не були згодні з тими порядками, які панували в імперії.

Кодекс Наполеона і проблеми зі спадщиною у Прокоповича.

Припущення, що Прокопович мав інше походження, ніж йому приписують, не повинно нас дивувати. Система васалітету, при якій старша дитина в сімʼї васала була позашлюбною дитиною сюзерена, була поширена в суспільствах тогочасної Європи і не тільки. Підлеглий дворянин в Європі мав назву васал, а його господар - сюзерен. На сході це явище мало назву - аталицтво. Військові стани (наприклад козацька старшина) перебували майже в безперервних військових походах, в той час як їх дітей, часто позашлюбних, виховували в інших сімʼях. Наприклад, в королівських домах Європи був титул - принц-бастард, який був позашлюбним сином короля. Справа не втому, що тоді було багато позашлюбних дітей, просто така практика тоді нормувалася сімейним правом, коли позашлюбні діти вищих станів могли здобувати спадок батьків: майно, титули і становище в суспільстві, по заповіту, згідно тогочасного сімейного права. Зокрема, сімейне право на території Гетьманщини в часи Прокоповича регулювалося так званим литовським статутом, хоча самої Литви і Речі Посполитої не було на правобережжі вже більше 200 років. Так, заповіт Прокоповича називається Тестамент (це згідно традицій литовського статуту). Очевидно згідно цьому праву Прокопович став поміщиком, отримав землю і кріпаків. Кінець системі васалітету в Європі поклав кодекс Наполеона, який установив, що законними, з правом на спадщину є діти, народжені лише у шлюбі. Сучасне сімейне право більшості країн світу близьке до кодексу Наполеона. В російській імперії подібне законодавство за даними Мілова запровадив Сперанський в 1835 році (за іншими даними - в 1832 році), секретар уряду і основоположник юриспруденції на території російської імперії. Сперанський був знайомий з Наполеоном, останній навіть запрошував його міністром до свого уряду, але імператор його не відпустив. 

Прокопович жив при чотирьох імператорах: Катерині Другій, Павлу Першому, Олександру Першому і Миколі Першому. В ті часи відбувалися події, які звичайно впливали на життя Прокоповича, але нам зовсім невідомо, яким чином. Так були походи проти Наполеона (Аустерліц), війна 1812 року, повстання декабристів, повстання в Польщі в 1830-му році. Як ці події вплинули (не могли не вплинути!) на життя Прокоповича - нам невідомо.

Із запровадженням нового сімейного права у Прокоповича почалися проблеми. З одного боку, його діти Великдан і, ймовірно, Мельников стали вважатися позашлюбними і втратили право на спадщину, з іншого боку, появилися "родичі", які стали претендувати на його спадок, ймовірно, це діти священника, в сімʼї якого Прокопович виховувався. Чому цей момент важливий для нас? Якби Прокопович зміг би по закону зробити Великдана своїм спадкоємцем, розвиток українського бджільництва пішов би зовсім іншим шляхом. Прокопович витратив більше 10 років свого життя на спроби зробити Великдана своїм спадкоємцем, але всі зусилля виявилися марними. Йому допомагали, - стараннями Маслова, секретаря вільного економічного товариства, в журналі якого надрукована основна кількість статей Прокоповича, він домігся навіть того, що Великдан був визнаний купцем, але і це не спрацювало в суді. В ті часи було зовсім неможливо обійти закони, навіть якщо вони були і несправедливими.

Творча спадщина Прокоповича.

До творчої спадщини Прокоповича відносяться:

1. статті Прокоповича по бджільництву, опубліковані в московських журналах, зокрема, в рамках співробітництва з вільним економічним товариством,
2. рукописи його книг, які так і не були опубліковані,
3. лекції, прочитані учням у його школі,
4. листування Прокоповича.

Відразу ж варто сказати, що три томи творів Прокоповича, видані нашою редакційною колегією, охоплюють собою лише його статті в московських журналах, і лише ті, які вдалося віднайти Зую В. Д. Саме ці статті і продемонстрували видатну роль Прокоповича у нашому бджільництві. Вони цілком самодостатні і показують всю ту глибину пошуків, аналітики і досліджень Прокоповича.

Але нам відомо, що Прокопович планував видати свої книги в 12 томах (або лише одну книгу), яка мала називатися "Записки про бджільництво". Як відомо, книги так і не були опубліковані. Ми не будемо аналізувати причини, чому так сталося. Як уявляється, в статтях Прокопович викладав свої знання дозовано, і деякі його секрети так і залишилися невідомими. Так, в одній із статей, Прокопович писав про 5 сортів маток, але він згадує також про 8 типів бджолиних гнізд. Стаття про типи гнізд так і не побачила світ. Далі, в одній із статей Прокопович обіцяє дати інформацію про роботу з матками - їх виводом, підсадкою, заміною, маніпуляції з ройовими матками. Але книжка або стаття Покоповича по матководству так і не побачила світ. Була ще згадка про вирівнювання сили бджолосімей. Знову ж таки і цей твір не побачив світ. Лише на основі цих згадок ми можемо констатувати, що рукописи книг Прокоповича все таки були. І як уявляється в цих книгах мала бути викладена інформація, більш важлива, ніж в його статтях. Але на жаль, книг Прокоповича ми так і не побачили опублікованими.

Наступний пункт - школа Прокоповича. Це окремий, гідний подиву факт. Через школу Прокоповича пройшли кілька сотень, можливо більше тисячі учнів за час її функціонування. Звичайно, учням читалися лекції, вони проходили практичні заняття, наприклад, по виготовленню вуликів. Діяльність школи була широко відома, і школа користувалася авторитетом. Але жодних слідів діяльності випускників школи ми не бачимо. Адже, дехто з них міг опублікувати, скажімо, конспект лекцій Прокоповича, чого не було зроблено. Досить дивний факт, враховуючи новаторство школи і знань, які отримували учні.

Відомо, що Прокопович вів активне листування, зокрема, було близько 400 листів до Маслова, секретаря вільного економічного товариства в Москві, з яким він співробітничав. Ймовірно, не менше листів було і до Прокоповича від Маслова. Очевидно, що зміст листів міг містити чимало інформації про бджільництво, але доля цих листів невідома, так само, як і рукописів Прокоповича.

Окремо варто сказати про вулик Прокоповича. Детального опису свого вулика Прокопович не залишив. Цілком можливо, що в конструкції вулика були закладені секрети, які Прокопович до пори, до часу не бажав оприлюднювати. Як би там не було, але його вулик не набув поширення, причини цього нам також невідомі. Тепер ми користуємося вуликами Лангстрота і Дадана. Щоб оцінити практичну сторону вулика Прокоповича, варто було би виготовити такий вулик і спробувати утримувати бджіл в наш час. Але така робота не була виконана жодного разу після загибелі пасіки Прокоповича.

Варто згадати і про такий винахід Прокоповича, як роздільна решітка, тобто вже тоді Прокопович розумів важливість відділення розплідного гнізда від меду. Він мислив категоріями рамкового вулика.

Сама по собі творчість Прокоповича є загадковою. Всі свої відкриття у бджільництві він зробив, проживаючи, по суті, в глухому селі за сотні км від столиць, рідко спілкуючись з іншими пасічниками. Але ось ми дізнаємося, що Прокопович відправляв свої статті в Москву, там їх читав і редагував перед друком ректор Московського університету, прізвище якого, до речі було теж Прокопович. Як і чому це було можливо, нам невідомо. З першої статті Прокопович постає перед нами вже як зрілий спеціаліст у своїй справі. В одній із перших своїх статей про гнилець Прокопович пише, що гнилець у бджіл має таку ж природу, як туберкульоз у людей. Але паличка Коха, як збудник туберкульозу, на той час ще не була відкрита, і природа туберкульозу ще не була відома. Складається враження, що Прокопович легко маніпулює науковими знаннями, які будуть установлені дещо пізніше. І це стосується і інших тем. Так, Прокопович виділяв 5 сортів маток, до його класифікації не входили матки тихої заміни, хоча про наявність таких маток йому було відомо. Очевидно він відносив їх до ройових. Тепер у науці є такі підходи, коли маток тихої заміни таки відносять до ройових, це так званий нульовий рівень роїння. Тільки тепер наука підходить до розуміння тих істин, які були відомі Прокоповичу ще 200 років тому. Ось у статтях Прокоповича є згадка про 8 типів гнізд, а що може сказати сучасна наука при типи гнізд? - здається нічого. 

Доля творчої спадщини Прокоповича і можливості для її пошуку.

Після того, як Великдан не зміг стати спадкоємцем Прокоповича через зміну сімейного законодавства, спадщина Прокоповича була загублена. Зокрема, припинила свою діяльність школа, були втрачені рукописи його книг, як і весь архів і бібліотека Прокоповича. Для нас тепер найбільшу цінність представляють рукописи книг Прокоповича. Існує принаймні 4 гіпотези, стосовно того, де можуть бути рукописи його книг:

1. Рукописи загинули. Це малоймовірно. Будь-що, написане на папері, в ті часи мало велику цінність. Якби вони попали в руки випадкових людей, їх було би вигідніше продати, ніж спалити. Книжка в ті часи коштувала дорожче, ніж корова. Тому версія, що книги Прокоповича селяни с. Митченки пустили на самокрутки (доводилося чути і таке) виникла пізніше, коли папір став настільки дешевим, що його і справді використовували при палінні тютюну. Крім того, якби його рукописи попали в випадкові руки, до нас би дійшли окремі твори, фрагменти його творів. Але цього не було. Рукописи зникли повністю, надійно і надовго.

2. Рукописи Прокоповича попали в руки масонів, і вони з певною метою десь сховані. Масонство було дуже популярним в ті часи серед дворянства, аж поки не було заборонене після повстання декабристів, оскільки серед останніх було чимало масонів. Чи міг бути Прокопович членом однієї з масонських лож? Це цілком можливо, хоча у нас немає жодних відомостей про це. Заборона масонства імператором Олександром зовсім не означає, що воно зникло, просто це явище стало більш закритим. Тому версія, що рукописи Прокоповича знаходяться десь у масонів цілком робоча.

3. Рукописи Прокоповича знаходяться в архівах. Це теж ймовірний варіант. Архіви завжди були закриті для дослідників після того, як в часи Петра Першого і Катерини Другої почали фальсифікувати історію і знищувати або правити першоджерела. Така практика продовжувалася і в радянські часи. Отже, рукописи Прокоповича можуть лежати десь в закритих архівах. Тим, кому належать архіви, Прокопович нецікавий, ті, хто шукає його твори, доступу до архівів не мають, тому ця гіпотеза також є робочою.

4. Як установив Сергієнко С., викладач Луганського агроуніверситету, який працював над докторською дисертацією по історії українського бджільництва, 27 невідомих творів Прокоповича вивіз до Німеччини Архипенко, редактор першого українського журналу по бджільництву на українській мові, коли виїхав з України, рятуючись від громадянської війни 1917 - 1922 років. Після того, як Архипенко відійшов від бджільництва після другої світової війни, рукописи Прокоповича нібито були передані в архів Амбрустера. Людвіг Амбрустер (1886 - 1973), в свій час був провідним спеціалістом у світі по селекції бджіл, а також редактором одного з німецьких журналів по бджільництву. Після себе залишив багатий архів матеріалів по бджільництву, в Німеччині навіть тепер є також школа пасічників Амбрустера. При підготовці статей Прокоповича до друку, у нас була можливість звернутися до архіву Амбрустера, тоді ще була жива його секретарка, якій було під 90 років. Корж В. Н. мав таку можливість доступу до архіву. Але на наш запит було повідомлено, що творів Прокоповича не було знайдено. Як на мою думку, пошуки рукописів Прокоповича в архіві Амбрустера потрібно продовжити, вони там можуть бути, скажімо, як матеріали Архипенка. 

В пошуках матеріалів Прокоповича мені довелося кілька разів відвідувати Чернігівський історичний музей. Матеріалів по Прокоповичу там небагато, вони всі були відомі і раніше. Але там є фото його родичів, ймовірно, внуків і внучатих племінників (тоді вже появилася фотографія). По фото можна судити, що його нащадки були дуже не бідні люди, вражає їх аристократизм, таке враження, ніби на тебе з фото дивляться члени королівських родин. Фото нащадків Прокоповича дуже контрастує із виглядом самого Прокоповича на деяких його портретах - як простого чоловіка з хутора. Дуже ймовірно що він виглядав зовсім інакше.

Література.

1. Мілов С. Литовське право і Прокопович. Рукопис.

2. Мілов С. Невідомі сторінки життя Прокоповича. Рукопис.

3. Мілов С. Слід в історії. Рукопис.

4. Прокопович П. 2010 - 12. Твори. Томи 1, 2, 3. Фактор. Харків.

5. Різниченко В. 1912. Реліквії Прокоповича. Репринт. Стрий. С. 152.