Загадка вулика Прокоповича

Рік написання: 2011

Фонд Прокоповича під керівництвом Коржа В. М. плідно працює над виданням праць Прокоповича. Ми не лише маємо на меті видати його статті, зібрані Зуєм В., яких Фонд має близько 1000 сторінок, але в процесі роботи намагаємося вивчати і аналізувати творчу спадщину нашого великого пасічника, його біографію. В процесі такого вивчення Прокопович постає перед нами, не як ікона, не як ідол, а як жива людина в конкретних умовах далекої епохи, яка так відмінна від нашої.

Одна із проблем, з якою ми зіткнулися – це проблема вулика Прокоповича. Вважається, що вулик Прокоповича – це перший рамковий вулик у світі. Саме він започаткував рамкове бджільництво. Така думка є загальнопоширеною, принаймні в нас, і ми вже часто не задумуємося про обставини реального життя, яке насправді складніше друкованих штампів. Насправді, першу рамку винайшов, ймовірно, Губер. В реальному вулику Прокоповича гніздо було нерозбірним, хоча він застосовував рамки для отримання щільникового меду. А більшого ми і не можемо чекати, адже не було тоді в його часи ні штучної вощини, ні медогонки – винаходів, які і вивели розбірний рамковий вулик на ту вершину, де він знаходиться і досі. Отже, винахід рамкового вулика - це процес, над яким працювала вся галузь бджільництва і багато пасічників. Лангстрот, коли винайшов свій багатокорпусний вулик (до речі, він у нього був однокорпусним, без магазинів), запатентував його. Цілий ряд технічних деталей (наприклад, бджолина відстань) Лангстрот постарався засекретити, щоб зберегти пріоритет за собою. Це не допомогло.  За п’ять років (термін дії патенту) ніхто не поцікавився цим винаходом, на нашу думку, дійсно видатним. Лише, коли закінчилася дія патенту, на нього звернув увагу Рут, створив на основі вулика Лангстрота свій власний вулик «сімплісіті» (простота). Вулик Лангстрота запрацював і врешті завоював світ. Лангстрот від свого винаходу якихось дивідендів чи зиску не отримав. Такі загальновідомі факти, які власне вже стали  історією бджільництва. 

Ситуація з вуликом Прокоповича дещо інша. Вулик Прокоповича дуже відрізняється від дуплянки - найпоширенішого і, очевидно, найкращого нерозбірного вулика України тих часів. З іншого боку, Прокопович був у курсі подій світового бджільництва. Йому були добре відомі вулики Губера, Кріста, Палтоя і інших європейських пасічників, які були на шляху до рамкового вулика.   

Вулик Прокоповича – реальний факт. Проте ситуація з його вуликом виглядає малозрозумілою, навіть загадковою. Петро Іванович не залишив нам опису свого вулика, чим значно ускладнив ситуацію. Чому так склалося? У нього не було такої можливості? Це малоймовірно. Адже, він надрукував кілька статей, де полемізує зі своїми опонентами і критиками, захищаючи свій вулик. Є думка, що Прокопович мав намір описати свій вулик у своїй, як вважають, 12-томній праці «Наука про бджіл», яка не була надрукована, і яка, як вважається, загубилася або була знищена самим автором. 

Але існують і інші деталі. Так, була пасіка Прокоповича, яка складалася з кількох тисяч вуликів Прокоповича, була школа бджільництва, яка існувала протягом десятирічь, і яку закінчили сотні слухачів з усіх куточків імперії, навіть із закордону. Чому ніхто з них не залишив опису вулика Прокоповича, адже кожен з учнів виготовляв вулик самостійно, садив у нього рої, вирізав мед і виконував інші роботи, згідно технології утримання, прийнятій у Прокоповича. І так протягом двох років, коли тривав курс навчання у Школі. Припустити, що всі вони були двійочниками і не цікавилися вуликом і бджільництвом, неможливо. Але опису вулика, який вони вивчали, не залишив ніхто. Згадаймо подію нашої історії. Поява невеликого буклета, навіть не книги чи брошури, тут же зробила відомим у нас вулик якогось Роже Делона, нібито француза, якого навіть у самій Франції не знають. Ситуація з вуликом Прокоповича прямо протилежна. Був вулик, був його знаменитий винахідник, була пасіка з кількох тисяч таких вуликів, ймовірно, найбільша в світі на той час, була школа, де цей вулик вивчали в сукупності не менше тисячі чоловік і протягом кількох десятирічь. Нарешті, в музеях Чернігова, Батурина чи Конотопа ще можна побачити «живі» вулики прямо з пасіки Прокоповича. І… ніяких слідів у практичному бджільництві. Це схоже на детектив, але про вулик Прокоповича ми нічого не знаємо. Ситуація настільки незрозуміла, що потрібні гіпотези для її прояснення. Одне з можливих пояснень: вулик Прокоповича - дійсно видатне відкриття, яке його сучасники не зрозуміли і не оцінили. Сам Прокопович, як винахідник, очевидно тримав у секреті основні технічні деталі, які стосувалися вулика, і які не були так очевидні. Очевидно Прокопович, створюючи вулик, зробив ряд важливих відкриттів, адже в основі кожного нового вулика лежить велике чи видатне відкриття в галузі біології бджіл. З якихось причин він, очевидно, вирішив тримати ці свої відкриття в секреті. Така поведінка характерна для багатьох винахідників у бджільництві в тому числі. (Наприклад, існує легенда, що знаменитий американський пасічник Фаррар незадовго до своєї смерті спалив усі свої записи. Залишилися лише його статті і те, що змогли записати його помічники). Саме тому Прокопович і не опублікував опису свого вулика. Викладання у школі було побудоване за принципом: знати як, але не знати чому. Тобто слухачам, переважно кріпакам, говорили тільки, що треба робити з вуликом, але не говорили чому саме так треба робити. Саме тому випускники і не могли описати вулик, який вивчали, але часто намагалися його переробити, можливо, не розуміючи суті вулика, який вони вивчали в Школі, і  з яким вони працювали. Згодом бджільництво стало розвиватися у напрямку, який дещо відрізнявся від ідей Прокоповича, тому нащадки виявилися не настільки зацікавленими у вулику Прокоповича, щоб зрозуміти ідеї, закладені в цей винахід. Можливо, ще не прийшов час для вивчення вулика Прокоповича?

Звичайно, були у Прокоповича і недоброзичливці, наприклад, Бутлеров, який його критикував. Але ряд сучасників Прокоповича вів себе незрозуміло з точки зору наших уявлень. Наприклад, Петро Корженевський, київський пасічник, якому приписують, що він першим у Києві почав водити бджіл у рамкових вуликах. Бджільництвом він зайнявся ще коли був живий Прокопович, їздив вчитися бджільництву до «дідів» у Чернігівську губернію, де, до речі, була школа Прокоповича. Звичайно, неважко догадатися, що Корженевський цікавився всім новим у бджільництві. Але про Школу, про Прокоповича і про сина Прокоповича Великдана у нього ні слова, нібито вони і не існували зовсім, хоча тут, у нього під боком існувала, очевидно, найбільша у світі пасіка із напіврозбірних вуликів. Таке ставлення характерне не тільки для Корженевського, так вели себе багато інших пасічників. Вони поводилися так, ніби Прокоповича не було зовсім. Але поряд з цим ми маємо багато фактів, які говорять нам протилежне. «Його бджоли йшли на взяток, як хмара», - це односельчанин Прокоповича, віддаючи належне вмінню Прокоповича нарощувати значну силу бджіл до взятку, так розповідав про його пасіку Юрченку Т. і Різниченку О., які вивчали спадщину Прокоповича в 1925 – 29 роках і ще застали живих людей, які спілкувалися з Прокоповичем.

 Є статті Прокоповича. Незважаючи на втрату його творів, Прокопович написав досить багато статей. Із його статей випливає, що це був, очевидно, найвидатніший аналітик у нашому бджільництві. Таке враження виникає у всякого, хто прочитає його статті. Втім, він і як автор також досить плодовитий. Фонд Прокоповича має близько 1000 сторінок його статей. Небагато людей у нашому бджільництві опублікували більше, можливо, Вітвицький. Поки що ситуація з Прокоповичем, його вуликом, Школою і творами мені здається дуже неясною і вимагає подальшого вивчення.

Коментарі (0):