Бджільництво Казахстану

Рік написання: 2014

З 28 по 31 серпня українська делегація в складі Соломки В. О. і Горніча М. Л. перебувала у Казахстані на 5-му святі меду. Дозвольте поділитися з читачами враженнями від поїздки. Наш переліт зайняв майже 8 годин. Спочатку ми прибули до Алмати – першої столиці Казахстану. Потім наш шлях ішов до Усть-Каменогорська – адміністративного центру східно-казахстанської області і бджолиної столиці Казахстану. Звичайно, мені доводилося багато чути про Усть-Каменогорськ, звідси, з легкої руки полковника Аршеневського, почалося бджільництво не тільки Казахстану, але й Сибіру, Алтаю, Середньої Азії… Місто вразило зеленню. Трава не вигоріла, в місті багато квітів. Історично місто виникло як фортеця на південно-східних рубежах імперії в західному Алтаї і лежить в місці впадіння річки Ульби в р. Іртиш. 

Організатором свята виступив Союз пчеловодов Казахстана – Бал-Ара. Президентом його є Терещенко Сергій Олександрович – екс-прем’єр-міністр Казахстану. Його високий статус і організаторський талант сприяють динамічному розвитку бджільництва Казахстану в останні роки. Проблем з державною підтримкою бджільництва тут немає. Варто відзначити, що зустрічали нас на найвищому рівні. Всі витрати на поїздку взяла на себе казахська сторона, за що ми їй дуже вдячні. Після поселення в готель на березі Іртиша, знайомимося з містом. В Усть-Каменогорську багато квітів і широкі вулиці, чимало мостів через обидві ріки і їх рукави. Втім, чого-небудь чисто казахського тут мало. Місто переважно російське, основне населення тут – росіяни. В місті багато заводів, забруднення довкілля - тут гостра проблема. Цікаво, що місцеве населення майже не тримає городів. Стан доріг дуже хороший (в порівнянні з Україною). На дорогах майже немає дешевих машин. Порушення правил вуличного руху – рідкість, адже штрафи тут до 50 доларів.

Наступного дня програма перебування продовжилася в етноцентрі – своєрідному музеї під відкритим небом, щось на зразок нашого музею в Пирогово. Музей розміщений за містом, до якого веде міст через Іртиш. Показово, що на території музею знаходиться і обласна мечеть. Релігійні почуття казахів терпиміші до інших і не виставляються напоказ, як це буває в інших мусульманських країнах. Була екскурсія по музею, потім був семінар учасників, закінчилося все фуршетом і концертом. Крім нашої делегації були представники Росії, Білорусії, Грузії, Вірменії, Узбекистану, Таджикистану. Багато заходів проводилося спільно з мараловодами, оскільки всесвітній зліт мараловодів (який буває раз на п’ять років) якраз співпав зі святом меду. В західному Алтаї  нараховується 60 тисяч маралів, із їх пантів виготовляють дорогі ліки.

Безпосередньо свято меду відбулося 30 серпня. На одній з центральних вулиць міста були встановлені палатки, і організована торгівля медом і іншими продуктами бджільництва. Показово, що на кожному торговому місці пропонувалася дегустація медів. Зрідка зустрічалися і медові напої, якість яких поки що невисока. Ціни на мед були в межах 1500 тенге (приблизно 7 – 10 доларів/літр). І взагалі, ціни в Казахстані цілком російські, тобто вищі від наших в півтора-два рази, іноді і в три, хіба що бензин вдвічі дешевший, ніж в Україні. Проведена мною дегустація медів на виставці виявила наступне. Якість медів дуже хороша. Асортимент продукції – десятки сортів меду, і всі один одного кращий. Ботанічне походження меду мені невідоме, соняшникового меду не було, дві-три палатки пропонували гречаний мед. Всі меди ароматні і запашні. Чим північніший край, тим запашніший мед, а західний Алтай – це майже Сибір. Ще один цікавий факт з виставки: на кожному торговому місці було по кілька відкритих ємностей для дегустації меду, але бджіл на відкритий мед не було (як це буває на наших виставках), важко сказати чому, чи то тому, що в самому місті не було бджіл, чи тому, що в природі був в цей час підтримуючий взяток.

Цікаво, що серед пасічників на виставці не було жодного казаха, лише росіяни і українці. Можливе пояснення: казахи в минулому - кочовий народ, а кочові народи не займалися бджільництвом, тому культура бджільництва для казахів не притаманна. Знаю лише один виняток з цього правила – башкири, і це тому, що влітку башкири вели себе, як кочівники, а взимку жили осіло. Втім, окремі представники корінного народу все-таки починають займатися бджільництвом.

На виставці ми були недовго, близько години, потім відбули в етномузей, де відбувся круглий стіл на тему: «Перспективи розвитку бджільництва Казахстану». Президент Назарбаєв поставив перед країною амбітне завдання – ввійти в тридцятку найрозвиненіших країн світу до 2050 року. В рамках цієї програми Казахстан зробив вже чимало, в тому числі і в бджільництві. Потім учасники свята відвідали два пасічних господарства на 2500 і 500 бджолосімей. Особливість першого з них -  екстенсивний, але не інтенсивний шлях розвитку. Так більшість сімей знаходяться на платформах, з якими кочують по невисоких горах Західного Алтаю, які займають більшу частину Східно-Казахстанської області. Основа медоносної бази тут – природна рослинність. Поля під культурами – велика рідкість. Медозбори – в межах 50 кг/бджолосім’ю, якщо менше – сезон невдалий. Мед відкачують по місцю кочівлі, рамок з медом на центральний точок не перевозять. Відкачаний мед фасують у невеликі ємності по 10 г. Збут – держзамовлення для шкіл і армії. Вощину виготовляють самі, тому вона тут високої якості. Господарство в 2,5 тис. сімей не має цеху з розпечатуючою машиною і електромедогонкою. Вести господарство так можливо лише при невисокій вартості робочої сили. Господарство в основному сімейне: діти, племінники, родичі. Господарство постійно росте, на центральному точку зводять відразу кілька нових будівель, а медоносна база тут необмежена, Цікаво, що власник цієї найбільшої пасіки Казахстану – казах Касимбаєв Валерій. Потім ми відвідали сімейну пасіку братів Назаренків на 500 сімей. Знову ж таки, якихось національних рис у бджільництві Казахстану я не помітив. Інвентар схожий на наш. Вулики і утримання бджіл мають багато спільного з тим, що є в нас. День закінчився бенкетом у юрті на березі Іртиша. Ранок 31 серпня ми знайомилися з містом Усть-Каменогорськом, а в обід ми відлетіли до Алмати. Радянська назва Алма-Ата (батько яблук) тепер трансформоване в Алмати, що означає поселення Яблучне. Це велике сучасне місто на півдні республіки, в якому живе більше 2 млн. мешканців. Оскільки наш рейс на Київ був через 14 годин, у нас був час познайомитися з містом. Високі гори Тянь-Шаню впритул підходять до міста з півдня. Засніжені білі вершини гір видно майже з кожної точки міста. Місто досить зелене. На багатьох вулицях по спеціально облаштованих каналах шириною до півметра між тротуаром і проїжджою частиною течуть арики – невеликі струмки. Вода тут у великій пошані, адже дві третини території Казахстану займають пустелі і напівпустелі. Місцеві яблука справді смачні, але вінницькі чи київські, на мою думку, кращі.

Нарешті, ми залишаємо гостинну казахську землю. Наш чекає довгий переліт до Києва протягом 7 годин. Звичайно, ми познайомилися лише з однією областю Казахстану, яка є лідером у бджільництві країни і дає більше третини всього виробництва меду. Але бджільництво Казахстану дуже різноманітне. Є цілинні області, де медоносами виступають польові культури – соняшник, гречка, еспарцет, буркун. В південних областях основа медоносної бази – гірська рослинність. Втім, навіть в пустелях по долинах рік можна тримати бджіл. Якщо Казахстан збережеться, як єдина країна, у нього є всі шанси ввійти в число основних виробників меду в світі.

Коментарі (0):